Browse our Arts and Humanities Journals

Discover the Latest Journals in the Field of Arts and Humanities

Arts and Humanities journals’ primary focus is on presenting theoretical and empirical research in these respective fields. The main goal is to encourage educational research and connect academia to the scientific community. Researchers and scholars need to share their research findings with others to help better understand and act on the ongoing social changes in the field. The Arts and Humanities journals aim to provide a platform for everyone who shares a common interest in these fields and to group all the latest field findings in one place.

Arts and Humanities

You are looking at 1 - 10 of 8,672 items for

  • Refine by Access: All Content x
Clear All

The main goal of this paper is to analyze, depict, and characterize the semantic construction of the latest novel Przewóz [The Carriage] (2021) written by one of the most significant contemporary Polish writers Andrzej Stasiuk. A key way of organizing Stasiuk’s novel is juxtaposing semantically distant wholes, which creates strong tensions not only at the level of language but above all at the level of meaning. Categories of different meaning interpenetrate in the novel, creating a conglomerate of new meanings, showing the fractures of the world described by the novelist, the incoherence of a reality infected by war.

Such construction of the novel, based on contrasts and the tensions resulting from their occurrence, allows Stasiuk to reflect the tragedy of wartime experience. War is a catalyst that makes us aware of the uncertain anchoring of concepts and categories, hitherto considered unchanging and permanent, it allows us to capture the illusory nature of human beliefs, the incoherence of human actions, and the naivety of human recognition. The marginal comes to the fore, becoming a model of the world under a microscope, a theatre of history, revealing the nakedness of human existence. Such basic and key concepts as strength, courage, beauty, sacrifice, patriotism, culture, universality, boundary, and truth are questioned.

Stasiuk’s ontology is based upon a constant play of tensions between particular categories that make up reality. Nonetheless, the writer does not propose a coherent, unambiguous assessment of reality but rather draws attention to its complexity, impossibility of complete cognition, elusiveness, and delusion. These tensions, so pronounced in Stasiuk’s novel, reveal the illusory nature of the concepts in which a human is immersed, and at the same time, as one of the fundamental elements determining the artistic value of artwork, they are expected to lead to a catharsis, to a release of emotions, they also help to understand better the situation into which a person is thrown at the border moments. Thus, works designed in this way – as cleansing and releasing, and saturated with tension and contrasts – become, as it were, automatically universal, going far beyond transient vogues.

The goal of the paper is also to focus on these aspects of Stasiuk’s novel, to demonstrate how war as a border situation can lead to a relativization of concepts, how it can introduce confusion and chaos into a well-established, as it would seem, axiological system, which the writer demonstrates precisely by creating clear tensions. In his novel, Stasiuk does not offer a zero-one vision of the world, tensions are not created mechanically, and the writer uses contrasts and paradox, but what is really important for him are halftones, ambiguities, multivocalities, and a smooth transition in between categories. This is what sets Stasiuk’s world in motion.

Open access

Abstract

This note argues that the text of Ciris 58 should read: illam etiam aerumnis quod saepe legamus Ulixi.

Restricted access

Das anekdotische Erzählen als moderne poetische Form im Kontext der tschechischen und der ungarischen Literatur

Anecdotal Narrative as a Modern Poetic Form in the Context of Czech and Hungarian Literature

Studia Slavica
Author:
Tibor Gintli

Die Anekdote wird durch den in der Literaturwissenschaft entstandenen Konsens als eine Gattung angesehen, die im 20. Jahrhundert endgültig veraltet ist. In meinem Beitrag möchte ich am Beispiel von Bohumil Hrabal und Péter Esterházy zeigen, auf welche Weise sich die anekdotische Tradition in der tschechischen und der ungarischen Literatur auch in der zweiten Hälfte des 20. Jahrhunderts sowie im ersten Jahrzehnt des 21. Jahrhunderts als auch weiterhin fortsetzbar erwies. Die Erzählweise von Jaroslav Hašek auf das Lebenswerk von Bohumil Hrabal eine bedeutende Wirkung ausgeübt hat. Inwieweit erneuert Hrabal diese anekdotische Tradition?

Hinsichtlich der Betrachtungsweise ist ein wesentlicher Unterschied, dass Hrabals Texte mit Vorliebe über die im allgemeinen Sinne genommene existenzielle Situation des Menschen reflektieren. Man kann kaum bezweifeln, dass sich hinter der ausgelassenen Heiterkeit und der gesteigerten Lebensfreude in den Werken Hrabals immer die durch das Bewusstsein der Endlichkeit ausgelöste Beklemmung abzeichnet. Das anekdotische Erzählen wird in diesem Kontext zum Ausdruck des dionysischen ekstatischen Rausches. Auf die Deutung der Existenz auch die existentialistische Philosophie eine Wirkung ausgeübt hat, doch zugleich antworten die Werke Hrabals nicht mit einem hoffnungslosen Heroismus auf das Gefühl der Ziellosigkeit des Seins, sondern mit einer exzessiven, beinahe verzweifelten Lebensfreude.

Péter Esterházy hat ebenfalls eine Anregung aus der anekdotischen Tradition geschöpft. Kálmán Mikszáth und noch mehr die anekdotische Erzählweise des 19. Jahrhunderts mit seinem Werk Kornél Esti neu inter-pretierenden Kosztolányi stellten für ihn die wichtigste Anregung dar. Kosztolányi hat die ungarische anekdotische Erzähltradition dadurch umgeformt, dass er die anekdotische Oralität mit der plaudernden Art der Gattung des Feuilletons verband. Dank dieser Verbindung erhielt die anekdotische Sprechweise so eine Art intellektuelle Schichtung, dass sie dabei auch ihren unterhaltenden Charakter behielt. Diese spielerisch ernste Sprechweise konnten aus dem Grund auf die postmoderne Prosa von Esterházy eine anregende Wirkung ausüben, da sie eine Möglichkeit zur Verwirklichung des spielerischen Crossovers der Register und Gattungen bot, beziehungsweise den durch den postmodernen Geschmack derart bevorzugten selbstreflexiven Verfahren des literarischen Textes einen Raum eröffnete. Auf dem Gebiet des Abbaus der Großerzählung betrachtet Ein Produktionsroman die Poetik von James Joyce als das zu befolgende Beispiel, so hatte die Neudeutung der traditionellen Form eine Art neoavantgarder narrativen Invention zum Ergebnis.

Open access

Polski dopełniacz w węgierskiej perspektywie porównawczej

The Polish Genitive in the Hungarian Comparative Perspective

Studia Slavica
Author:
Wiesław Tomasz Stefańczyk

Polszczyzna i język węgierski są językami odrębnymi zarówno pod względem genetycznym, jak i typologicznym. Polszczyzna jest językiem indoeuropejskim, słowiańskim o zdecydowanej przewadze cech fleksyjnych, natomiast język węgierski jest językiem uralskim, ugrofińskim, a ściślej ugryjskim, aglutynacyjnym typu postpozycyjnego. Owe odrębności obejmują wszystkie płaszczyzny systemu językowego, zwłaszcza słownictwo i morfologię. Zasadnicza różnica między aglutynacyjnym i fleksyjnym typem językowym wyraża się w tym, że morfemy aglutynacyjne doklejane do rdzenia wyrazu są zasadniczo jednofunkcyjne, natomiast morfemy fleksyjne kumulują w sobie kilka funkcji, np. w konstrukcji w samochodach końcówka -ach jest jednocześnie wykładnikiem przypadka (locativus) i liczby (liczba mnoga). W analogicznej formie węgierskiej autókban występują dwa morfemy -k-, wskazujący na liczbę mnogą oraz -ban, wyrażający przypadek (inessivus). Przykłady aglutynacji można odnaleźć również w języku polskim, dominują one w formach czasu przeszłego i trybu przypuszczającego.

Podobnie jak większość języków ugrofińskich, węgierszczyzna jest językiem o silnie rozbudowanym systemie przypadkowym. W zależności od ujęcia wyróżnia się od 18 do 25 przypadków. W języku węgierskim przypadki są zasadniczo jednofunkcyjne, natomiast przypadki polskie pełnią na ogół jednocześnie kilka funkcji. Najbardziej wielofunkcyjnym przypadkiem w polskim systemie kazualnym jest dopełniacz. W sposób ewidentny świadczy o tym fakt, że ma on ekwiwalenty w siedmiu różnych przypadkach węgierskich, tj. elativus, illativus, delativus, adessivus, ablativus, allativus i terminativus. Ich ekwiwalencja, choć nie w pełni precyzyjna, jest możliwa dzięki przyimkom jako konstytutywnym komponentom przypadka. W przeciwieństwie do afiksów węgierskich, polskie przyimki jednak są wielofunkcyjne, np. za pomocą prepozycji z(e) oraz do oddaje się dwa, a nawet trzy różne przypadki węgierskie. Afiksy węgierskie, będące odpowiednikami polskich przyimków i końcówek fleksyjnych, pełnią na ogół jedną, ściśle określoną funkcję.

Z polskiego punktu widzenia najbardziej skomplikowaną kategorią w języku węgierskim jest sposób realizacji konstrukcji dzierżawczych. Wyraża się to w całkowicie odmiennym szyku składników, istnieniu morfemów dzierżawczych dodawanych do członu oznaczającego przedmiot posiadany, a zatem zupełnie odrębnej relacji: posiadacz – przedmiot posiadany. W konstrukcjach tych ukryty jest językowy obraz świata: inny w polszczyźnie i całkowicie odrębny w języku węgierskim. Konstrukcje te stanowią olbrzymie wyzwanie zarówno dla osób uczących się języka węgierskiego jako obcego, jak i ich nauczycieli.

Restricted access

Abstract

Ethologists have observed that some animals use organised violence against members of their own species. Some well-known scholars call this form of animal aggression war, deliberately omitting the quotation marks. And how was it in antiquity? Was war believed to be part of the animal world? The aim of the presented article is to analyse the ancient written sources in search of correlations between the notion of war and animals, and to determine what conceptual assumptions lie at the heart of this correlation. In light of the preserved records, it seems that the conviction about the existence of an inherent correlation between war and the animal world emerged slowly; that is, basic military terms (polemos, machē, etc.) were used with respect to animals reluctantly in the beginning and rather metaphorically, but gained popularity over time. Even though animals appear in the military context beginning from Homer's Iliad, Aristotle was most probably the first one to explicitly formulate a thesis about the presence of war (polemos) in the animal world. Aristotle's concept of war comes down to a series of duels fought between animals. It seems that what made it easier for Aristotle to transfer the notion of a battle (machē) from the human world to the animal world was the Greek tendency to present duels between soldiers as being equivalent to a clash between two armies.

Restricted access

Стаття присвячена дослідженню паремійного фонду як джерела народної лінгвофілософії. Об’єк-том аналізу стали українські паремії з базовими лексемами мова та слово. У прислів’ях та приказках ці поняття витлумачені не лише як засоби комунікації та передачі смислів, а й як морально-ціннісні категорії. Українська народна лінгвофілософія розглядає слово у його відношенні до дійсності (дій і речей) і до ментальності, зберігає відгомін давніх вірувань у його здатність матеріалізуватися й впливати на життя людини. На уявлення про магічний потенціал слів пізніше нашарувалися по-всякденні спостереження за їхньою спроможністю впливати на емоційні стани та дії індивіда.

Народна мудрість насамперед оцінює слово і мову як інструменти соціалізації та встановлення соціальних зв’язків, як мірило інтелектуальних здібностей і моральних достоїнств людини, тому до-сліджені паремії містять переважно своєрідні комунікативні аксіоми (За грубе слово не сердься, а на ласкаве не здавайся; Добре слово не коштує нічого, а поможе много; Лагідні слова роблять приятелів, а острі словазавзятих ворогів; Від ласкавих слів утихає гнів; Не кидай словами, як пес хвостом). Менша їх кількість сформувалася в період активних націєтворчих процесів, коли мова була інтер-претована як особистісна цінність та основа самоідентифікації, тобто етична категорія (Рідна моване полова, її за вітром не розвієш; Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається). Подібні ідеї характерні й для великої групи афоризмів, що з’явилися в ХІХ – на початку ХХ ст.: у період ста-новлення української національної ідеї, яка, як і у інших представників слов’янського світу, була лінгвоцентричною і початково оберталася навколо ствердження прав рідної мови та її виражальних можливостей. Ідейне суголосся малих жанрів української народної творчості та літератури свідчить про ідейний резонанс між широкими верствами українців та відносно вузьким колом інтелектуаль-ної еліти в сприйнятті мовного питання.

Сьогоднішня мовленнєва практика українців свідчить, що значний шар паремій лінгвофілософ-ського змісту переміщується на периферію паремійного фонду. Комунікативний потенціал зберіга-ють паремійні одиниці, які стосуються мови як комунікативного коду. Переважно вони реалізують не стільки первинну настанову на підтримці ближнього «добрим словом» (ця група спочатку була найбільшою в українській мовній практиці), скільки рекомендацію не говорити зайвого, щоб не нашкодити собі, що опосередковано свідчить про ціннісну переорієнтацію сучасного суспільства.

Restricted access

Феномен музыки в прозе Л. Улицкой

The Phenomenon of Music in L. Ulitskaya’s prose

Studia Slavica
Author:
Тюнде Сабо

В данной статье рассматривается роль музыки в романах Л. \xD0\xA3лицкой. Из высказываний Улицкой ясно, что музыка всегда играла чрезвычайно важную роль в ее жизни. Это отражается и в ее твор-честве: музыка как тема и аспект жизни героев является основополагающим фактором во многих ее произведениях.

В данной статье мы попытаемся исследовать поэтическую функцию музыки в этих произведени-ях. На основе анализа произведений Веселые похороны, Казус Кукоцкого, Зеленый шатер и Лестни-ца Якова можно выделить три основных аспекта этой функции: создание референциального фона, создание специфического музыкального дискурса и структурирование различных уровней текста.

Создание референциального фона связано с формированием мира героев: герои посещают реаль-ные места (музыкальные школы, концертные залы и т. д.), характерные для данного исторического периода и они слушают или играют конкретные произведения конкретных композиторов. Прото-типами для некоторых героев послужили музыканты, сыгравшие важную роль в русской культуре.

Герои-музыканты Улицкой относятся к музыке по-разному: они могут быть воспринимателем, композитором или теоретиком музыки, и, как правило, они признают музыку как основной прин-цип жизни. Формулировка чувств и идей о музыке, взятая в целом, создает в произведениях вполне определенный музыкальный дискурс, который взаимодействует с другими дискурсами (научным, религиозным и т. д.), связанными с героями-немузыкантами.

Само по себе создание музыкального референциального фона не входит, а музыкальный дискурс входит лишь отчасти в круг интермедиальных явлений. Взаимодействие музыки и литературы как двух видов искусства наиболее ярко проявляется в использовании музыкальных \xD1\x81труктур. В статье представлены два примера, в которых макро- и микроструктуры текстов организованы по прин-ципу музыкального рондо. В повести Веселые похороны чередование настоящего времени процесса умирания главного героя и прошлых эпизодов, связанных с второстепенными персонажами, со-ставляет форму музыкального рондо, а в одном из эпизодов романа Зеленый шатер форма рондо вытекает из чередования различных форм высказывания (голос повествователя / внутренний голос героя / переплетение голоса повествователя и голоса героя).

В целом, произведения Улицкой чрезвычайно разнообразно используют литературную репрезен-тацию музыки. Созданный в них музыкальный мир, характерный для ограниченной части сюжета, предстает в сочетании с другими сегментами культуры и способами их репрезентации, в результате чего возникает очень богатая, синкретическая поэтика романов.

Open access

Abstract

This paper investigates the (hybrid) agreement patterns with collective and military rank nouns in Jordanian Arabic, both inside and outside the determiner phrase (DP). It will be argued that the number, unit (group), and feminization features are hosted on functional heads merged in various positions in the course of the syntactic derivation of the DP, and that agreement is determined on the basis of the Merge sites of those functional projections. More particularly, it will be shown that the heads Num(ber) and Unit may be situated higher or lower within the DP, and that each head controls agreement on the adnominals above it via feature sharing prior to movement, consequently producing different patterns of number agreement inside the DP, which in turn feeds DP-external agreement. The feminizing head, by comparison, is optionally merged, but when it is present, mixed gender agreement arises, depending on its Merge position. Finally, it will be shown that the above assumptions are substantiated by empirical data from Jordanian Arabic as well as from other languages.

Restricted access

Abstract

In describing the form of his Fourth String Quartet, Bartók employed the terminology of the German Formenlehre with which he was acquainted thanks to the teaching of Hans Koessler. Bartók's elucidation suggests that the models for the construction of thematic units, contrasts, developments and closing segments, which were normative for the sonata cycle in the nineteenth century, continued to exercise their influence despite the distance from functional tonality. An analysis of the five movements of the Fourth String Quartet with systematic reference to Bartók's synopsis shows that a subtle dialectic between adoption and transformation was at stake. The principles of traditional form gained new strength through the reinvention of harmonic structures, melodic lines and hypermetric groups. The symmetrical–architectural framework was preserved but filled with unconventional tone progressions, irregular phraseology, and a new sense for development and reprise.

Restricted access